Ватажки Іван Гонта, Максим Залізняк були заарештовані, їх в’язницею став Тульчин, де вони очікували неминучої жорстокої смерті. Гайдамацький рух потерпів поразку і „Коліївщина” була знищена.
Ці події стали поштовхом для подальшого зростання нашого міста.
У 1775 році нащадок Францішека Потоцького подарував місто Тульчин Станіславу Феліксу Потоцькому.
У 1782 році по проекту французького архітектора Ля-Круа був збудований палац, який дуже гарно виглядав.

Палац С. Потоцького

Він мав центральний флігель, 10 колон яких підтримували гарний портик, а 2 других однакових флігелі –були встановлені один напроти одного і приєднувалися до центрального флігеля.

Герб С. Потоцького

Станіслав Потоцький залишився задоволений палацом, він насправді був чудовий, гарний, розкішний. Тульчин перетворився у невелику столицю «королівство Потоцьких». Станіслав мав величезну пристрасть до влади і відчував себе великим державним мужем, палко бажав Варшавського трону. Були в нього і прихильники, і вороги.
Потоцький увійшов в історію як власник «Тульчинського двору». Тут свято дотримувалися традицій, берегли звичаї, панувала сурова дисципліна і королівський порядок. У шлюбі з дружиною Жозефіною жив добре, але теплих відносин не було.

Жозефіна жадала королівського трону і тому вважала, що державні справи чоловіка - понад усе.
Зустріч з фатальною красунею Софією Вітте все змінює в житті цієї родини. Доля Софії незвичайна.

Грекиня Софія Глявоне ( Челіче, Графиня Софiя Потоцька Вітте, Потоцька ) народилася в 1760 році, померла в 1822. Мати продала її разом з сестрою Фаті- мою - послу Польщі. Йосип Вітте, син коменданта фортеці закохується в неї і одружується, викупивши її з рабства. А згодом така ж доля спіткала і С. Потоцького, який заплатив за неї золотом. Так ця талановита і розумна жінка за своє життя була тричі продана. З приходом Софії в Тульчинський палац відбулися зміни у сторону вишуканості, збільшення кількості гостей, розкішності балів. У Станіслава і Софії народилося п’ятеро дітей.
У різні роки, по – різному складалася доля Тульчинського двору, на фронтоні центрального корпусу якого написані слова «Вільним і чесним тут жити щасливо».
У палаці був штаб польської коронної армії та декілька разів – штаб польської армії під керівництвом Тадеуша Костюшка. У штабі гостював племінник Наполеона.
За палацом був розташований невеликий парк «Хороше», в якому було висаджено найрізноманітніші види дерев та встановлено багато скульптур.

Парк «ХОРОШЕ»

У 1787 році до Потоцького приїздить у гості польський король Станіслав Август Понятовський. Про пам’ятне перебування короля в Тульчині граф встановлює колону в центрі міста і навкруги цієї колони звільняє селян від кріпацтва на відстані 12 тисяч локтів.
У 1793 році територія Польщі втретє була розділена між країнами і значну частину одержала Росія. Катерина ІІ цю територію розділила на декілька губерній і своїм указом за 1 січня 1796 року дозволила десяти містам Подільської губернії мати герб, в тому числі і Тульчину.

Герб Тульчина.

У березні 1796 року великий російський полководець фельдмаршал О. В. Суворов був призначений командуючим Південно-західною армією, яка була розквартирована в Брацлавській, Екатеринославській, Вознесенській губерніях. Своєю штаб-квартирою Суворов обирає місто Тульчин. Квартирував полководець в одній з кімнат флігеля палацу Потоцького. З його апартаментів були винесені дорогі й пишні меблі, а їх замінили –похідними, солдатськими.

На полях сіл Тиманівки і Кинашева фельдмаршал навчав своїх диво-багатирів долати ворога і прагнув перемогти армію Наполеона.
Узагальненим зведенням його бойових настанов є праця „Наука Перемагати”, яку він написав в основному в Тульчині. У цій праці є 10 заповідей, які повинні знати і виконувати солдати та офіцери.
На основі положень своєї книги Суворов наполегливо перебудовував і навчав довірену йому армію, а вона була однією з найчисленніших у Росії.
У кінці 1796 року помирає імператриця Катерина ІІ і на престол стає її син Павло І, який насаджував у російську армію прусську військову систему. А О. В. Суворов критикував цю систему і навчав своїх диво-богатирів по-своєму. І тому викликав незадоволення і немилість Павла І. Наказом імператора в березні 1797 року Суворова було увільнено з посади і заслано до села Кончанського Новгородської губернії. Пізніше О. В. Суворов у своїх записках пише: „Тульчинський період був самим щасливим...”

Обелiск з погруддям О.В. Суворова

Сліди учбових укріплень (знамениті «пражки»), зокрема рештки земляних валів, викопані солдатами Суворова криниці й досі збереглися поблизу Тульчина – у Кинашеві й Тиманівці.
Тульчинці свято бережуть історичні місця перебування О. В. Суворова та його армії.
На відзначенні 100-річчя з дня смерті Суворова в с. Кинашеві на місці, де стояв будинок фельдшера Дехтяря, в якому певний час мешкав фельдмаршал, була відправлена панахида, а жінки з роду Дехтярів посадили кущі троянд.
У 1972 році на цьому місці був поставлений обеліск з погруддям О. В. Суворова.
У 1947 році в с. Тиманівці в будинку, де жив полководець, стараннями учителів-ентузіастів і колишнього голови колгоспу двічі Героя Соціалістичної Праці О. П. Желюка відкрито музей О. В. Суворова, біля якого встановлений пам’ятник. Такий же пам’ятник був встановлений і в м. Тульчині у 1947 році на центральній площі.

Пам’ятник О.В. Суворову

У 1954 році на місці цього пам’ятника був встановлений новий, автором якого є одеський скульптор Б. Едуардс. Його скульптурна частина є копією пам’ятника, встановленого в 1945 році у місті Ізмаїлі. Величний пам’ятник великого полководця на коні став окрасою і символом нашого міста.
У 1806 році в період російсько-турецької війни в Тульчині стояв другий корпус генерала кавалерії Мейєндорфа, ад’ютантом у якого був Іван Петрович Котляревський – перший класик української літератури, автор «Енеїди» і «Наталки Полтавки».
Після закінчення війни з Францією, у 1816 році в Тульчині розмістився штаб 2-ої російської армії під керівництвом фельдмаршала Вітгенштейна, ад’ютантом у якого був П. І. Пестель.

При штабі служило багато офіцерів, які таємно висловлювали свої погляди на зміни державного устрою, життя народу, освіти шляхом реформ. У 1816 році у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація „Союз порятунку” (з 1818 р. „Союз Благоденства”). Її очолювала Корінна управа (дума). Цій управі підпорядковувалися місцеві управи в гарнізонних містах. В Україні вони були в Тульчині і Полтаві. Особливо активно діяла Тульчинська управа, яку очолював полковник Павло Пестель. У 1821 році „Союз благоденства” розпався.
У березні 1821 року передові офіцери – О. П. Юшневський, М. В. Басаргін, Ф. Б. Вольф, В. П. Івашов, І. Б. Аврамов, брати Крюкови зібрались в Тульчині на квартирі Пестеля, щоб засвідчити народження нового товариства – Південного.
Провідна роль у товаристві належала П. І. Пестелю, якого обрали керівником. Утворилося і Північне товариство.
Обидва товариства мали спільну мету – шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право.
Програма діяльності товариства була представлена в Конституції „Руська Правда”, автором якої був П. І. Пестель.

Руська правда

Вона передбачала скасування кріпацтва, перетворення усіх селян на рівноправних громадян, недоторканність приватної власності.
У 1823 році цар Олександр І має намір приїхати до Тульчина для огляду військ 2-ої армії. Голо- внокомандуючий 2-ою армією Вітгенштейн наказує висадити липи по тому шляху, по якому мав проїхати цар. З 30 вересня по 5 жовтня цар Олександр І провів огляд військ. Після огляду на полях села Білоусівки ІІ, цар залишився задоволений бойовою виучкою військ і особливо похвалив П. І. Пестеля за військову підготовку В’ятського полку.

Пам’ятник П.I. Пестелю

Урядові стало відомо про діяльність товариства і розпочалися арешти його членів. Пестель і його друг Лорер знищують документи. А «Руську правду» спочатку ховають у Немирові, а потім закопують у селі Кирнасівці, де пізніше вона була знайдена і представлена на суді.
13 грудня 1825 року Пестель назавжди попрощався з Кирнасівкою, з В’ятським полком. При в’їзді в Тульчин його заарештовують.
Керівників повстання доправили до Петербурга на суд. За вироком суду повісили П. І. Пестеля, С. І. Муравйова - Апостола, К.Ф. Рилєєва, М. П. Бестужева - Рюміна, П. Г. Каховського 25 липня 1826 року в Петропавлівській фортеці. Так самодержавство жорстоко розправилося з першими російськими благовістителями свободи за спробу добитися щастя й волі для народу.
На час перебування П. І. Пестеля в Тульчині припадають його зустрічі з О. С. Пушкіним.

Геніальний російський поет ще до свого заслання на південь Росії мріяв побувати у цьому затишному містечку Подільської губернії, де знаходився штаб 2-ї армії і де серед кола революційно настроєних молодих офіцерів мав чимало знайомих. Уперше йому вдалося приїхати до Тульчина лише у лютому 1821 року.

Пам’ятник О.С. Пушкiну

Пушкін іще двічі побував у Тульчині – у серпні та листопаді 1922 року, де мав розмови з Пестелем, іншими діячами Південного товариства та його друзями-однодумцями Юшневським, Басаргіним, Раєвським та іншими. Він побував у Павла Івановича вдома, відпочивав у нього під розлогими липами. Ті зустрічі й щирі розмови про майбутнє Росії надихнули Олександра Сергійовича Пушкіна на вірші, які навіки прославили Тульчин і перших провісників свободи. В 10-й главі відомого роману «Євгеній Онєгін» читаємо:

Так было над Невою льдистой…
Но там, где ранее весна
Блестит над Каменкой тенистой
И над холмами Тульчина,
Где Витгенштейновы дружины
Днепром подмытые равнины
И степи Буга облегли,
Дела иные уж пошли.
Там Пестель – для тиранов
И рать …… набирал
Холоднокровный генерал.

У Тульчині Олександр Сергійович зустрічався з Олександром Петровичем Барятинським – поетом-декабристом, активним діячем Південного товариства, прихильником революційних дій.
У 1824 році в Москві вийшла його поетична збірка «Години дозвілля в Тульчині», яка містила дружні послання, вірші, де виразно відтворено армійський побут, оточення поета.
У жанрі хорової музики спадщина Миколи Дмитровича Леонтовича своєю досконалою майстерністю і неповторністю сягає вершин світового музичного мистецтва. Про його яскраву індивідуальність самобутнього лірика-мініатюриста видатний класик С. Людкевич сказав так: «Він є найбільш оригінальною, найяскравіше зарисованою постаттю серед українських композиторів початку ХХ століття…, необхідно зберегти, що тільки можливо геніально талановитого композитора».

Значна частина творчого життя М. Д. Леонтовича пов’язана з Тульчином. З 1908 року викладає співи в єпархіальному жіночому училищі. Працюючи там понад 10 років, отримує казенну квартиру, навкруги якої був садок. За цей час він створив біля 200 хорових творів, 10 духовних хорів.
У 1914 році з Тульчина вилітає його знаменитий «Щедрик», який співали в багатьох містах, і він став своєрідною емблемою хорової музики.
У 1920 року Леонтович створює в Тульчині народний хор.
Пісня «Смерть» була останньою його хоровою обробкою, яку він не встиг вивчити з хором, бо в ніч на 23 січня 1921 року трагічно обірвалося життя видатного сина України. Леонтович загинув від кулі колишнього агента повітчека Б. Грищенка, який грабував населення.
Після трагічної смерті М.Д. Леонтовича, як згадує його учень М. Д. Покровський «…повітова влада затвердила хор Леонтовича, як державну капелу при Брацлавському повіті... Капела і її учасники були взяті на державне забезпечення...»

Підпис

Керівником капели став 20-ти річний Микола Покровський. Він досить критично оцінював свої можливості і прагнув здобути кращої музичної освіти. «Я розумів, що капела мене творчо переростала, мені потрібно було вчитися…»
М. Д. Покровський багато років був диригентом Одеської театру опери і балету, заслужений артист СРСР.
Іменем композитора Леонтовича названо вулицю, музичну школу, районний Будинок культури. У центрі міста перед Будинком культури 12 липня 1969 року, на 50-річчя заснованого М. Д. Леонтовичем народного хору, відкрито бронзовий пам’ятник, , автором якого є Г. Кальченко і архітектор А. Ігнащенко.

У 1984 року відкрито музей-квартиру М. Д. Леонтовича. Експозиція музею розповідає про його життєвий та творчий шлях.

Меморiальний музей-квартира М.Д. Леонтовича

Сюди з усього світу приїздять видатні музиканти, диригенти, діячі культури і мистецтва, щоб ознайомитися з мистецькою спадщиною великого композитора, опинитися в атмосфері життя і творчості М.Д. Леонтовича. Це скромна данина українського народу своєму талановитому і вірному синові.
Леонтович зумів проникнути в такі глибини національного мелосу і поезії, так розкрити дух, характер і картини побуту свого народу, як ніхто інший з його попередників і сучасників. Спадщина Леонтовича відіграла визначну роль у подальшому розвиткові українського хорового жанру.
3 червня 1925 року в Харкові вийшла постанова ВУЦВК «Про ліквідацію губерній і про перехід на триступеневу систему управління», що передбачала округ, район, населений пункт. 15 червня 1925 року Україна поділена на 41 округ, у числі яких і Тульчинський округ, до якого входило 17 районів.
Був організований окружний виконавчий комітет з багатьма відділами, який у 1928 році перейшов у нове приміщення. Протягом 7 років існування округу в Тульчині споруджено приміщення відділення держбанку, кінотеатр, семирічну школу, політшколу. Розпочалося заняття в культосвітньому училищі, де було відкрито 2 факультети – бібліотечний і клубний. З промислових підприємств почали працювати швейна, взуттєва, панчішна фабрики. У листопаді 1925 року вийшов перший номер газети «Червоний край».
9 лютого 1932 р. постановою ВУЦВК на 4 позачерговій сесії ХІІ скликання утворено 5 областей в Україні, серед яких і Вінницька, до неї ввійшов Тульчинський район із центром – містом Тульчином.
Голод 1932-1933 рр. – одна з найбільш трагічних сторінок українського народу. Він охопив своїм чорним крилом і Тульчинщину. Скільки їх упало полеглих наших з вами земляків, предкодавніх хліборобів, приречених на смертні тортури голодом?
Тисячі, сотні тисяч людських життів забрав катівський режим – підступно задуманий голодомор. Він охопив своїм чорним крилом і Поділля. Тільки у Вінницькій області за період з 1932 по 1934 рік населення залишилося більше ніж на півтора мільйона. А всього українська земля взяла у свої обійми 12 мільйонів виморених голодом дітей, наречених, матерів, дідусів.
Ця трагедія не минула Тульчинський район і місто. Примусове, з широким застосуванням репресій, проведення колективізації призвело до жахливих наслідків. Люди йшли з колгоспів, погано забезпечувалися їжею, велися розмови про розпад колгоспів. З кожним днем ставало все гірше. Почалося масове голодування, з’явилися випадки людожерства. Тяжкий стан з кожним днем погіршувався, люди вимирали цілими сім’ями. За час голодомору Тульчинщина втратила біля 23 тисяч жителів.
Ми, нині сущі повинні віддати данину пам’яті всім, хто загинув у важкі голодні тридцяті, уклонитися живим свідкам, яких з кожним днем стає все менше.
Розв’язана гітлерівською Німеччиною Велика Вітчизняна війна стала великим випробуванням для мешканців Тульчинщини. Для підпільної боротьби проти окупантів готувалися люди. В оборонних боях на території району брали участь війська 18 армії Південного фронту в складі 55 і 17 стрілецьких корпусів.
Фашистські війська захопили Тульчинський район 23 липня 1941р. Його територія була підпорядкована румунській адміністрації у складі «Трансістрії». Настали нестерпні часи окупації.
За опір ворогам десятки патріотів піддались жорстоким тортурам та катуванням, а потім були розстріляні в Тираспольській тюрмі. Особливо жорстоко загарбники розправлялися з мирним єврейським населенням. З перших днів окупації в Тульчині були розстріляні радянські активісти з сім’ями.
7 грудня 1941 р понад 4 тисячі тульчинців було зігнано в табір смерті в с. Печеру. Туди ж силою зброї переміщено людей єврейської національності Тульчинського, Шпиківського та інших районів. У могилах поблизу Печерського лісу захоронено близько 8 тисяч жертв фашистського терору.
Крім підпільних організацій на території Тульчинщини, мужньо діяли і партизанські загони. В.В. Сашко, перший секретар Тульчинського райкому партії, був закинутий у німецький тил для організації на Поділлі партизанської боротьби з гітлерівцями. Він став членом Вінницького підпільного обкому і комісаром третього загону партизанського з’єднання Я. І. Мельника. Влітку 1943 року з’єднання вирушило в рейд на Вінниччину, а згодом – в хмільницькі ліси. Поблизу с. Вишневчик зав’язався бій, в якому був важко поранений В. В. Сашко. Коли закінчилася обойма в кулеметі, він кинув останню гранату в есесівців, розраховуючи загинути разом з ними... Але залишився живим і потрапив у полон, в гестапо, де був підданий неймовірним тортурам і помер зі словами: „Комісари не здаються!”
Вночі місцеві жителі викрали тіло і поховали, вони знали – комісар нікого не видав, гітлерівці нічого не дізналися. Так закінчив свій бойовий шлях партизанський комісар Володимир Васильович Сашко. Його ім’я носить одна із вулиць нашого міста.

15 березня 1944 року Тульчин було звільнено від німецько-фашистських загарбників військами 27 армії ІІІ повітрянодесантної дивізії під командуванням генерал-майора І. М. Конєва.

Хоробро билися мешканці міста Тульчина на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Близько тисячі уродженців міста не повернулися з фронту до своїх рідних домівок. Їх, як і тисячі інших патріотів, котрі віддали своє життя за щастя народу, не забудуть вдячні нащадки.
Пам’ять полеглих навічно в наших серцях. У найкращому, найзатишнішому місці Тульчина – сквері Слави – відкрито монумент загиблим героям. Ніколи не в’януть квіти і біля братської могили в парку «Пам’яті».

Сьогодні мальовнича Тульчинщина – це край хліборобів-трударів, закоханих у пісню, це сучасний промислово-торгівельний регіон, що прагне розвитку, це осередок творчої інтелігенції, відомої далеко за межами району, це священна земля наших далеких предків - слов’ян.

Дворец торжеств (колишнiй дiм Глiклiха)

Краєзнавчий музей (колишнє офіцерське зібрання)

Школа-iнтернат для дiтей сиріт (колишнє єпархіальне жiноче училище)

Училище культури

Центральна районна бібліотека

Школа №2

“Тульчин, ти весь в історії іскристий...”

Почесні громадяни міста Тульчина:

Конєв І. М.
Хабаров І. К.
Артем?єв В. І.
Ведешин К. В.
Водоп’янова Л. В.
Кукла Л. Г.
Потапенко Г. С.
Савельєв С. В.
Прокоф’єв О. О.
Тамело Г. Г.
Безсонний А. О.
Захаров П. І.
Прищак А. І.
Могилевський М. Ю.
Науменко М. Ю.
Лещук О. Т.
Єрьоменко І. І.
Копайгородська О. І.
Безсмертний В. М.
та інші